Відповіді на запитання №№ 1 - 50 з переліку запитань для кваліфікаційного оцінювання кандидатів на посаду судді Касаційного кримінального суду

Відповіді надані та розміщуються з дозволу Юрія Феленко

1. 16-річний громадянин І. вчинив крадіжку (ч. 1 ст. 185 КК). Санкція цієї статті передбачає покарання у виді штрафу від 50 до 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадських робіт на строк від 80 до 240 годин, або виправних робіт на строк до 2 років, або арешту на строк до 6 місяців, або позбавлення волі на строк до 3 років.

Визначте, які з передбачених у санкції покарань і в яких межах суд може призначити неповнолітньому І. за умови, що він працює і має власне майно і дохід.

Штраф – до 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (якщо має самостійний дохід, власні кошти або майно, на яке може бути звернене стягнення).

Громадські роботи (від 16 до 18 років) – від 30 до 120 годин (не більше 2 годин).

Виправні роботи (від 16 до 18 років) – від двох місяців до одного року з відрахуванням в доход держави в розмірі від 5 до 10 відсотків.

Арешт (16 років на момент постановлення вироку) – від 15 до 45 діб.

Позбавлення волі на певний строк – від 6 місяців до 10 років, не застосовується до осіб, які вперше вчинили злочин невеликої тяжкості. Застосовується в наступних межах:

- за вчинений повторно злочин невеликої тяжкості - на строк не більше одного року шести місяців;

- за злочин середньої тяжкості - на строк не більше чотирьох років;

- за тяжкий злочин - на строк не більше семи років;

- за особливо тяжкий злочин - на строк не більше десяти років;

- за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням життя людини, - на строк до п'ятнадцяти років.

КК ст.ст. 98-102.

2. 17-літній   П.  задовольняв  статеву  пристрасть   неприродним  способом  із 15-літнім С. Останній вступав у статевий зв'язок з П. добровільно, усвідомлюючи характер дій, які з ним вчиняються. Надайте кримінально-правову оцінку діям П.

Стаття 156 КК. Розбещення неповнолітніх.

Вчинення розпусних дій щодо особи, яка не досягла шістнадцятирічного віку.

3. 17-річний Р. вчинив незакінчений замах на умисне вбивство двох або більше осіб (ч. 3 ст. 15 і п. 2 ч. 2 ст. 115 КК). Ураховуючи, що санкція ч. 2 ст. 115 КК передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк від 10 до 15 років або довічне позбавлення волі, а також те, що на час постановлення вироку Р. виповнилось 19 років, які (яке) покарання та в яких межах суд може призначити Р.?

10 років позбавлення волі.

Частини 2, 3 статті 68 КК. Призначення покарання за незакінчений злочин та за злочин, вчинений у співучасті

2. За вчинення готування до злочину строк або розмір покарання не може перевищувати половини максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини цього Кодексу.

3. За вчинення замаху на злочин строк або розмір покарання не може перевищувати двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини цього Кодексу.

Пункт 6-1 Постанови Пленуму ВСУ № 7 від 24.10.2003 «Про практику призначення судами кримінального покарання»

6-1. Правила частин 2 і 3 статті 68 КК не можуть бути застосовані при призначенні покарання особі, яка у віці 18 і більше років вчинила злочин, за який передбачено найбільш суворий вид покарання - довічне позбавлення волі, оскільки цей вид покарання є таким, що виключає можливість визначення його половини чи двох третин. Однак до осіб, які вчинили готування до такого злочину або вчинення замаху на злочин у віці до 18 років, і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були у стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку, і яким не може бути призначено покарання у виді довічного позбавлення волі, мають застосовуватися вимоги частин 2 і 3 статті 68 КК, виходячи з максимального покарання позбавлення волі на певний строк.

4. А. заподіяв В. непоправне знівечення обличчя. В. було зроблено пластичну операцію, внаслідок якої знівечення обличчя було усунуто. Однак, після операції рана на обличчі В. загоювалася протягом 10 днів. Як слід кваліфікувати дії А.?

Стаття 121 КК. Умисне тяжке тілесне ушкодження.

1. Умисне тяжке тілесне ушкодження, тобто умисне тілесне ушкодження, небезпечне для життя в момент заподіяння, чи таке, що спричинило втрату будь-якого органу або його функцій, психічну хворобу або інший розлад здоров'я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину, або переривання вагітності чи непоправне знівечення обличчя.

Знівечення є непоправним, якщо воно не може бути усунуте за допомогою звичайних методів лікування. Якщо знівечення обличчя може бути усунуте тільки шляхом оперативного втручання (косметичної операції), воно вважається непоправним.

5. А. перебуваючи у стані сильного душевного хвилювання, викликане тим, що в його житлове приміщення незаконно проник грабіжник В., вважаючи, що останній може причинити йому тілесне ушкодження, небезпечне для життя, наніс кілька ударів битою по голові В. Від отриманих ударів В. відразу помер. Як слід кваліфікувати дії А.?

Виключається злочинність діяння.

Частина 5 статті 36 КК. Необхідна оборона.

5. Не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає.

Можливо (малоймовірно) за ст. 118 КК залежно від конкретних обставин справи, встановлених досудовим розслідуванням.

6. А. погрожував потерпілому В. убити наступного дня його близьких, якщо він не віддасть йому мобільний телефон, що знаходився у потерпілого В. Як слід кваліфікувати дії А.?

Частина 2 статті 189 КК. Вимагання.

2. Вимагання, вчинене повторно, або за попередньою змовою групою осіб, або службовою особою з використанням свого службового становища, або з погрозою вбивства чи заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, або з пошкодженням чи знищенням майна, або таке, що завдало значної шкоди потерпілому.

Погроза вбивством повністю охоплюється ч. 2 ст. 189 КК і додаткової кваліфікації за ст. 129 КК не потребує.

7. А., бажаючи вбити С., здійснив постріл з вогнепальної зброї у С, який знаходився у ліжку. У подальшому експертизою було встановлено, що А. стріляв у вже мертвого В. Як слід кваліфікувати дії А.?

Частина 2 статті 15 частина 1 статті 115 КК. Закінчений замах на умисне вбивство.

Наявність непридатного замаху (замах на «непридатний об’єкт») визнається судовою практикою, що підтверджується п. 23 Постанови Пленуму ВСУ № 3 від 26.04.2002 «Про судову практику в справах про викрадення та інше незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими речовинами, вибуховими пристроями чи радіоактивними матеріалами».

23. Якщо винна особа незаконно заволоділа не придатними до використання вогнепальною зброю, бойовими припасами або їх частинами чи деталями, вибуховими речовинами, вибуховими пристроями, помилково вважаючи їх такими, що можуть бути використані за призначенням, вчинене належить розцінювати як замах на заволодіння цими предметами і кваліфікувати за ст. 15 та відповідною частиною ст. 262 КК

8. А., будучи громадянином України, відбув покарання у Польщі за вбивство, що було ним вчинено на її території. Чи може ця особа бути притягненою в Україні до кримінальної відповідальності за зазначений злочин після її повернення в Україну?

Ні не може.

Стаття 7 КК. Чинність закону про кримінальну відповідальність щодо злочинів, вчинених громадянами України або особами без громадянства за межами України

1. Громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають кримінальній відповідальності за цим Кодексом, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

2. Якщо особи, зазначені у частині першій цієї статті, за вчинені злочини зазнали кримінального покарання за межами України, вони не можуть бути притягнені в Україні до кримінальної відповідальності за ці злочини.

9. А., вночі розрив місце поховання В. та заволодів золотим годинником, які знаходилися у труні. Як слід кваліфікувати дії А.?

Частина 3 статті 297 КК. Наруга над могилою, іншим місцем поховання або над тілом померлого

1. Наруга над могилою, іншим місцем поховання, над тілом (останками, прахом) померлого або над урною з прахом померлого, а також незаконне заволодіння тілом (останками, прахом) померлого, урною з прахом померлого, предметами, що знаходяться на (в) могилі, в іншому місці поховання, на тілі (останках, прахові) померлого

3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, або з корисливих чи хуліганських мотивів, або щодо пам’ятника, спорудженого в пам’ять тих, хто боровся проти нацизму в роки Другої світової війни, жертв нацистських переслідувань, а також воїнів-інтернаціоналістів та миротворців, або поєднані із застосуванням насильства чи погрозою його застосування.

Незаконне заволодіння інших предметів припускає таємне або відкрите вилучення предметів, що знаходяться в могилі, іншому місці поховання, тілі померлого або на могилі. Заволодіння такими предметами додаткової кваліфікації за злочини проти власності не потребує, оскільки ці предмети не мають власника.

10. А., завідомо знаючи про розбійний напад, вчинений за попередньою змовою групою осіб на інкасатора, після вчинення злочину на прохання одного з учасників групи взяв на зберігання ніж, який було злочинцями використано під час нападу. Як слід кваліфікувати дії А.?

Стаття 396 КК. Приховування злочину.

1. Заздалегідь не обіцяне приховування тяжкого чи особливо тяжкого злочину.

Частина 6 статті 27 КК. Види співучасників.

6. Не є співучастю не обіцяне заздалегідь переховування злочинця, знарядь і засобів вчинення злочину, слідів злочину чи предметів, здобутих злочинним шляхом, або придбання чи збут таких предметів. Особи, які вчинили ці діяння, підлягають кримінальній відповідальності лише у випадках, передбачених статтями 198 та 396 цього Кодексу.

11. А., маючи намір завдати фізичного болю В., наніс останньому удар в грудну клітку, від якого В. упав. Під час падіння В. вдарився головою о край бордюру та від отриманого ушкодження помер через кілька годин. Яка кримінально-правова оцінка дій А.?

Стаття 119 КК. Вбивство через необережність.

1. Вбивство, вчинене через необережність.

При вбивстві внаслідок злочинної недбалості винний не передбачає можливості настання смерті іншої особи від вчиненого ним діяння, хоча повинен був і міг її передбачити, діючи з більшою обачністю.

Винний повинен був і міг передбачити можливість падіння потерпілого і настання від цього суспільно небезпечних наслідків у вигляді смерті (Рішення ВСУ, журнал «Радянське право» - 1970, № 9, с. 105).
Дивиться також інші думку з цього питання

12. Автоматизованою системою документообігу суду було визначено колегію суддів для розгляду провадження у складі суддів К., О. та М. У зв'язку з відсутністю судді М. з причини тимчасової непрацездатності було здійснено заміну складу колегії суддів, а саме суддю М. замінено на суддю Д. Однак розгляд кримінального провадження було відкладено. В подальшому, оскільки суддя Д. був залучений до розгляду інших справ, розгляд кримінального провадження відбувся у раніше визначеному складі за участю судді М. Оцінить зазначену процесуальну ситуацію…

Якщо перша заміна здійснена автоматизованою системою документообігу суду,  а другу ні, розгляд кримінального провадження здійснено незаконним складом суду.

Частина 8 статті 31 КПК. Склад суду.

8. Суддя чи склад колегії суддів для розгляду конкретного кримінального провадження визначається у порядку, передбаченому частиною третьою статті 35 цього Кодексу.

Частина 3 статті 35 КПК. Автоматизована система документообігу суду.

3. Визначення судді (запасного судді, слідчого судді) або колегії суддів для конкретного судового провадження здійснюється автоматизованою системою документообігу суду під час реєстрації відповідних матеріалів, скарги, клопотання, заяви чи іншого процесуального документа за принципом вірогідності, який враховує кількість проваджень, що знаходяться на розгляді у суддів, заборону брати участь у перевірці вироків та ухвал для судді, який брав участь в ухваленні вироку або ухвали, про перевірку яких порушується питання, перебування суддів у відпустці, на лікарняному, у відрядженні та закінчення терміну їх повноважень. Після визначення судді (запасного судді, слідчого судді) або колегії суддів для конкретного судового провадження не допускається внесення змін до реєстраційних даних щодо цього провадження, а також видалення цих даних з автоматизованої системи документообігу суду, крім випадків, установлених законом.

13. Апеляційна скарга подана після закінчення строку на апеляційне оскарження і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку. Яке рішення повинен прийняти суддя-доповідач?

Повернути апеляційну скаргу.

Пункт 4 частини 3 ст. 399. Залишення апеляційної скарги без руху, її повернення або відмова відкриття провадження.

3. Апеляційна скарга повертається, якщо:

4) апеляційна скарга подана після закінчення строку апеляційного оскарження і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку або суд апеляційної інстанції за заявою особи не знайде підстав для його поновлення.

14. Апеляційну скаргу сторони захисту було визнано такою, що не підлягає задоволенню, зокрема, й в частині визнання недопустимими показань з чужих слів. Суд зазначив, що доводи захисників про те, що суд першої інстанції необґрунтовано прийняв як доказ показання працівників міліції не свідчать про істотні порушення прав і свобод особи, оскільки отримання таких показань відбувалося за часів дії КПК 1960 р. Оцініть рішення суду.

Рішення незаконне. А взагалі, залежно від варіантів відповідей.

Пункт 8 Перехідних положень КПК.

Допустимість доказів, отриманих до набрання чинності цим Кодексом, визначається у порядку, що діяв до набрання ним чинності.

Частина 3 статті 68 КПК (в ред. 1960 р.). Показання свідків.

Не можуть бути доказами дані, повідомлені свідком, джерело яких  невідоме. Якщо  показання свідка базуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані.

Частина 7 статті 97 КПК. Показання з чужих слів.

7. У будь-якому разі не можуть бути визнані допустимим доказом показання з чужих слів, якщо вони даються слідчим, прокурором, співробітником оперативного підрозділу або іншою особою стосовно пояснень осіб, наданих слідчому, прокурору або співробітнику оперативного підрозділу під час здійснення ними кримінального провадження.

Дивиться також інші думки з цього питання

15. Б. вирішив зґвалтувати свою знайому Г., яку попередньо запросив на святкування свого дня народження, додому. У процесі зґвалтування, Г. вдалося вирватись і вона з метою припинення знущання, вистрибнула з вікна 6-го поверху, в результаті чого отримала тяжкі тілесні ушкодження, а згодом померла в лікарні. Дайте кримінально-правову оцінку діям Б.

Частина 4 статті 152 КК. Зґвалтування.

4. Зґвалтування, що спричинило особливо тяжкі наслідки, а також зґвалтування малолітньої чи малолітнього.

Пункт 11 Постанови Пленуму ВСУ №  5 від 30.05.2008 «Про судову практику у справах про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи».

11. Особливо  тяжкими  наслідками, передбаченими частиною четвертою статті 152 та частиною третьою статті 153 КК можуть бути визнані, зокрема, смерть або самогубство потерпілої особи, втрата нею будь-якого органу чи втрата органом його функцій, психічна хвороба або інший розлад здоров'я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менше ніж на одну третину, непоправне знівечення обличчя, переривання вагітності чи втрата репродуктивної функції, а так само зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, які сталися внаслідок зґвалтування або насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом.

Відповідальність за спричинення особливо тяжких наслідків настає як тоді, коли винна особа передбачала можливість їх настання, так і тоді, коли вона хоча і не передбачала, але повинна була і могла передбачити настання таких наслідків.

У разі, коли при зґвалтуванні або насильницькому задоволенні статевої пристрасті неприродним способом чи замаху на ці злочини смерть потерпілої особи настала внаслідок її власних дій (наприклад, вона вистрибнула з транспортного засобу під час руху й отримала ушкодження, від яких настала смерть), дії винного охоплюються частиною четвертою статті 152 або частиною третьою статті 153 КК і додаткової кваліфікації за статтею 119 цього Кодексу не потребують.

Зґвалтування або насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом чи замах на ці злочини, поєднані з умисним заподіянням потерпілій особі тілесного ушкодження, визнаного тяжким лише за ознакою небезпечності для життя на момент  його заподіяння, не можуть вважатися такими, що спричинили особливо тяжкі наслідки. Такі дії підлягають кваліфікації за сукупністю злочинів, передбачених відповідними частинами статей 152 або 153 і відповідними частинами статті 121 КК.

Не є особливо тяжкими наслідками при зґвалтуванні або насильницькому задоволенні статевої пристрасті неприродним способом свідоме поставлення потерпілої особи в небезпеку зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, якщо зараження не настало. Такі дії слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених відповідними частинами статті 152 або статті 153 КК та частиною першою статті 130 КК.

Не становить особливо тяжких наслідків зґвалтування вагітність потерпілої, а також втрата нею незайманості (дефлорація).

Дивиться також інші думки з цього питання

16. Б. з метою вбивства Ц., підпалив вночі квартиру, де той мешкав разом з родиною. У цей час Ц. та його родини в квартирі не було, про що Б. не знав. Дайте кримінально-правову оцінку діям Б.

Частина 2 ст. 15 пункт 5 частини 2 статті 115 КК – закінчений замах на умисне вбивство, вчинене способом небезпечним для життя багатьох осіб, та частина 2 статті 194 КК – умисне знищення або пошкодження чужого майна, що заподіяло шкоду у великих розмірах (або в особливо великих розмірах), вчинене шляхом підпалу.

Відповідальність настає за правилами сукупності злочинів у тих випадках, коли вбивством, вчиненим способом, небезпечним для життя багатьох осіб, заподіяно шкоду не тільки особі, а й іншим інтересам, причому шкода розглядається як самостійний злочин.

17. Б. з ревнощів, знаходячись на підпитку, побив свою співмешканку Ф., що призвело до переривання вагітності. Розлад здоров'я жінки становив 10 днів. Ф. була вагітною на другому місяці, про що Б. не знав. Дайте кримінально-правову оцінку діям Б.

Частина 2 статті 125 КК. Умисне легке тілесне ушкодження.

2. Умисне легке тілесне ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров'я або незначну втрату працездатності.

Дивиться також інші думки з цього питання

18. Б. зґвалтував Р., а потім з метою приховати цей злочин, попросив свого сусіда Н. допомогти йому у вбивстві та приховуванні трупа, попередньо розповівши йому про зґвалтування. Н. погодився, що вони і реалізували: Н. тримав потерпілу, а Б. її задушив мотузкою. Після цього вони відвезли труп у ліс і з метою уникнення ідентифікації потерпілої розрізали його на частини та закопали в різних частинах лісу. Дайте кримінально-правову оцінку діям Н.

Пункти 9, 12 частини 2 статті 115 КК – умисне вбивство з метою приховати інший злочин, вчинене за попередньою змовою групою осіб.

Пункт 13 Постанови Пленуму ВСУ № 2 від 07.02.2003 «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи»

13. За п. 9 ч. 2 ст. 115 КК настає відповідальність за умисне вбивство з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення.

Для кваліфікації умисного вбивства як такого, що вчинене з метою приховати інший злочин, не має значення, чи був винний причетним до злочину, який приховується. Якщо він вчинив умисне вбивство з метою приховати раніше вчинений ним злочин, його дії кваліфікуються за тією статтею КК, якою передбачено відповідальність за приховуваний злочин, та за п. 9 ч. 2 ст. 115 КК.

Дії винного, який вчинив умисне вбивство з метою приховати злочин іншої особи, додатково кваліфікувати ще й за ст. 396 КК не потрібно. Якщо вбивство з метою приховання злочину, вчиненого іншою особою, було заздалегідь обіцяне, відповідальність настає за п. 9 ч. 2 ст. 115 КК і за пособництво в тому злочині, який приховувався.

Дивиться також інші думки з цього питання

19. Б. таємно заволодів грошима К. Сума викраденого ледь перевищила 0,2 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Виходячи із правових позицій Верховного Суду України, вирішіть питання щодо можливості визнання вчиненого малозначним (ч. 2 ст. 11 КК)?

Застосування ч. 2 ст. 11 КК НЕ можливе.

Специфіка встановлення малозначності діяння полягає в обов'язковій сукупності трьох умов:

1) формальна наявність у вчиненому діянні ознак складу злочину, передбаченого КК, тобто всіх тих передбачених у законі об'єктивних і суб'єктивних ознак, що у відповідній статті (частині статті) Особливої частини КК характеризують певний склад злочину. Діяння, яке не містить хоча б однієї ознаки складу злочину, не може визнаватись малозначним. Якщо істотність матеріальної (майнової чи фізичної) шкоди визначена безпосередньо в кримінальному законі шляхом закріплення конкретного розміру шкоди, яка має бути завдана при вчиненні відповідного злочину, то недосягнення цього рівня шкоди свідчить про відсутність у діях особи кримінальної протиправності, що унеможливлює звернення до частини другої статті 11 КК;

2) малозначне діяння не становить суспільної небезпеки, яка є типовою для певного злочину. Це виражається в тому, що воно не заподіює взагалі шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству чи державі, або заподіює їм явно незначну (мізерну) шкоду;

3) малозначне діяння не повинно бути суб'єктивно спрямоване на заподіяння істотної шкоди. Якщо існує невідповідність між фактично вчиненим малозначним діянням і умислом, спрямованим на заподіяння істотної шкоди, має наставати кримінальна відповідальність за замах на той злочин, який особа бажала вчинити.

Поняття істотної шкоди у контексті частини другої статті 11 КК носить оціночний характер, його зміст визначається оцінкою правозастосовними органами всіх конкретних обставин справи. Про оціночний характер шкоди можна говорити лише в тому випадку, коли законодавець у відповідних статтях (частинах статей) Особливої частини КК використовує загальні оціночні поняття: тяжкі наслідки, інші тяжкі наслідки (відносно визначені правові норми).

Якщо істотність шкоди знаходить своє чітке відображення у визначенні об'єктивних ознак того чи іншого складу злочину, тобто характер шкоди є фіксованим і не може оцінюватись на розсуд правозастосувача (абсолютно визначені правові норми), застосування кримінально-правової норми про малозначність виключається.

5. На встановлення малозначності діяння жодні інші фактори, крім вказаних вище обов'язкових умов, не впливають. Відповідно, посткримінальна поведінка порушника кримінально-правової заборони, характеристика його особи, ступінь реалізації злочинного умислу, інші обставини, що відповідно до закону є правовими підставами для пом'якшення покарання або звільнення від кримінальної відповідальності, значення в контексті встановлення наявності чи відсутності малозначності діяння за частиною другою статті 11 КК не мають. Так, вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин, добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди, примирення винного з потерпілим, втрата особою суспільної небезпечності на час розслідування злочину не перетворюють злочин у малозначне діяння.

Значення частини другої статті 11 КК полягає в тому, що вона, підкреслюючи важливість такої матеріальної ознаки злочину, як його суттєва суспільна небезпечність, виключає злочин у випадках, коли вчинене діяння лише формально містить ознаки, передбачені в певній статті Особливої частини КК. Положення про малозначність діяння може розцінюватись як законодавчо закріплений засіб подолання колізії між формальною (кримінальна протиправність) і матеріальною (суспільна небезпека) ознаками злочину.

6. Відповідно до частини першої статті 185 КК предметом крадіжки є чуже майно. Цей злочин належить до злочинів з матеріальним складом, обов'язковою ознакою якого є суспільно небезпечні наслідки у виді шкоди майнового характеру. У пунктах 2 - 4 примітки до статті 185 КК конкретизовані (формалізовані, визначені) такі наслідки, тобто законодавцем встановлено їх мінімальний і максимальний розмір у неоподатковуваних мінімумах доходів громадян.

Крадіжку, за яку передбачена кримінальна відповідальність (стаття 185 КК), слід відрізняти від дрібного викрадення чужого майна, як адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 51 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП), згідно з якою таємне викрадення чужого майна вважається дрібним, якщо вартість такого майна на момент вчинення правопорушення не перевищує 0,2 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Системне тлумачення статті 51 КУпАП і статті 185 КК свідчить, що викрадення чужого майна, вартість якого на момент вчинення правопорушення перевищує 0,2 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, становить предмет злочину, передбаченого частиною першою статті 185 КК. Таким чином, поняття такої кримінально караної поведінки не є оціночним, воно формалізовано в законі, тобто визначено законодавцем за допомогою вартісних критеріїв.

7. Підсумовуючи наведене, Суд робить такі висновки:

Вчинене ОСОБА_13 діяння формально містить усі ознаки злочину, передбаченого частиною другою статті 15, частиною першою статті 185 КК, - закінчений замах на таємне викрадення чужого майна.

Оцінка суспільної небезпеки цього діяння не може визначатись за правилом, закріпленим у частині другій статті 11 КК. Відповідне положення передбачає встановлення малозначності лише в тому разі, коли законодавець вирішення питання про межі заподіяної шкоди залишає на розсуд правозастосувача. Щодо крадіжки, то суспільно небезпечні наслідки цього складу злочину мають чітко визначену мінімальну межу шкоди, яка може бути завдана власнику майна - 0,2 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (на час вчинення зазначеного діяння ОСОБА_13 таку мінімальну межу становила сума 121, 80 грн.).

Отже, діяння, вчинене ОСОБА_13, характеризуючись усіма ознаками складу злочину, передбаченого частиною другою статті 15, частиною першою статті 185 КК, становить притаманну злочинну суспільну небезпеку, адже було спроможним заподіяти істотну шкоду певній юридичній особі. Тому правова позиція суду касаційної інстанції про залишення без зміни обвинувального вироку апеляційного суду щодо нього є правильною і не суперечить положенням частини другої статті 11 КК.

Постанова ВСУ від 24.12.2015 по справі № 5-221кс15.

20. В кримінальному провадженні за зверненням сторін проводилося три експертних дослідження щодо одного і того ж предмета чи питання, висновки яких повністю або частково різняться за своїм змістом (відповіді на поставлені питання містять розбіжності). Експерти з приводу розбіжностей не допитувалися. Як повинен діяти суд?

За власною ініціативою має право викликати експерта для допиту для роз’яснення висновку. Має право призначити одночасний допит двох і більше експертів для зясування причин розбіжності і їхніх висновках. Призначити повторну експертизу, якщо допит експертів не дав змоги усунути виявлені суперечності.

Частини 1, 4 статті 356 КПК. Допит експерта в суді.

1. За клопотанням сторони кримінального провадження, потерпілого або за власною ініціативою суд має право викликати експерта для допиту для роз’яснення висновку.

4. Суд має право призначити одночасний допит двох чи більше експертів для з’ясування причин розбіжності в їхніх висновках, що стосуються одного і того самого предмета чи питання дослідження.

Частина 2 статті 332 КПК. Проведення експертизи за ухвалою суду.

2. Суд має право своєю ухвалою доручити проведення експертизи експертній установі, експерту або експертам незалежно від наявності клопотання, якщо:

1) суду надані кілька висновків експертів, які суперечать один одному, а допит експертів не дав змоги усунути виявлені суперечності;

21. В судове засідання по розгляду клопотання слідчого про тимчасовий доступ до речей і документів слідчий не з'явився, хоча був повідомлений належним чином про день,час та місце слухання справи. Яке рішення повинен прийняти слідчий суддя?

Відкласти розгляд клопотання  та повторно викликати слідчого.

Стаття 163. Розгляд клопотання про тимчасовий доступ до речей і документів

4. Слідчий суддя, суд розглядає клопотання за участю сторони кримінального провадження, яка подала клопотання, та особи, у володінні якої знаходяться речі і документи, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Неприбуття за судовим викликом особи, у володінні якої знаходяться речі і документи, без поважних причин або неповідомлення нею про причини неприбуття не є перешкодою для розгляду клопотання.

Дивиться також інші думки з цього питання

22. В судовому засіданні підозрюваний заявив про застосування до нього насильства під час затримання. Які дії зобов'язаний вчинити слідчий суддя?

Частини 6-8 ст. 206 КПК. Загальні обов’язки судді щодо захисту прав людини.

6. Якщо під час будь-якого судового засідання особа заявляє про застосування до неї насильства під час затримання або тримання в уповноваженому органі державної влади, державній установі (орган державної влади, державна установа, яким законом надано право здійснювати тримання під вартою осіб), слідчий суддя зобов’язаний зафіксувати таку заяву або прийняти від особи письмову заяву та:

1) забезпечити невідкладне проведення судово-медичного обстеження особи;

2) доручити відповідному органу досудового розслідування провести дослідження фактів, викладених в заяві особи;

3) вжити необхідних заходів для забезпечення безпеки особи згідно із законодавством.

7. Слідчий суддя зобов’язаний діяти в порядку, передбаченому частиною шостою цієї статті, незалежно від наявності заяви особи, якщо її зовнішній вигляд, стан чи інші відомі слідчому судді обставини дають підстави для обґрунтованої підозри порушення вимог законодавства під час затримання або тримання в уповноваженому органі державної влади, державній установі.

8. Слідчий суддя має право не вживати дій, зазначених у частині шостій цієї статті, якщо прокурор доведе, що ці дії вже здійснені або здійснюються.

23. В судовому розгляді кримінального провадження за обвинуваченням неповнолітнього було проведено допит останнього за відсутності захисника, який не з`явився в судове засідання у зв'язку із хворобою. Чи може суд визнати показання неповнолітнього допустимим доказом?

Ні, не може.

Пункт 1 частини 2 статті 52 КПК. Обов’язкова участь захисника.

2. В інших випадках обов’язкова участь захисника забезпечується у кримінальному провадженні:

1) щодо осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні кримінального правопорушення у віці до 18 років, - з моменту встановлення факту неповноліття або виникнення будь-яких сумнівів у тому, що особа є повнолітньою;

24. В чому полягає відмежування приховування злочину (ст. 396 КК) від співучасті в злочині?

Приховування злочину (ст. 396 КК), заздалегідь не обіцяне і можливе лише щодо тяжкого або особливо тяжкого злочину. Співучасть у злочині (ст. 27 КК) передбачає попередню домовленість, можлива щодо будь-якого умисного злочину.

Частина 5 статті 27 КК. Види співучасників.

5. Пособником є особа, яка порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками, а також особа, яка заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети, або іншим чином сприяти приховуванню злочину.

Стаття 396 КК. Приховування злочину

1. Заздалегідь не обіцяне приховування тяжкого чи особливо тяжкого злочину -

Дивиться також інші думки з цього питання 

25. В чому полягає відмінність діянь, що охоплюються ст. 126 КК України "Побої і мордування", від тілесних ушкоджень?

При побоях і мордуванні відсутні тілесні ушкодження. У випадку наявності тілесних ушкоджень, дії кваліфікуються за відповідною статтею КК залежно від ступеня тяжкості (ст.ст. 121, 122, 125 КК).

Стаття 126 КК. Побої і мордування.

1. Умисне завдання удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень.

26. В чому полягає відмінність між катуванням та нелюдським чи таким, що принижує гідність поводженням в розумінні Європейської конвенції з прав людини (ст.3)?

Стаття 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Заборона катування.

Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

У статті 3 Комісія та Суд розрізняють три основні категорії, які представляють градацію жорстокості певного поводження чи покарання. Cтандарти для кожного з випадків були визначені Комісією та Судом у двох міждержавних справах. У справі Данія, Франція, Норвегія, Швеція та Нідерланди проти Греції (Грецька справа (1969)) Комісія визначила такі ступені забороненого поводження:

Катування: нелюдське поводження, метою якого є одержати інформацію чи зізнання або ж  здійснити покарання.

Нелюдське поводження або покарання: таке поводження, яке навмисно спричинює тяжке розумове чи фізичне страждання, що за даних обставин є  невиправданим.

Таке, що принижує гідність, поводження або покарання: поводження, яке грубо принижує особу перед іншими або примушує її діяти всупереч власній волі чи власним переконанням.

У справі Ірландія проти Сполученого Королівства (1978) Суд вніс деякі зміни до визначень:

Катування: нелюдське поводження, що здійснюється навмисно і призводить до дуже серйозних та тяжких страждань.

Нелюдське поводження чи покарання: спричинення сильних фізичних та душевних страждань.

Таке, що принижує гідність, поводження: знущання, які мають викликати у жертви почуття страху, страждання і почуття власної неповноцінності а також принизити її достоїнство, та, по можливості, зламати її фізичний і моральний опір.

У наведеній вище справі Ірландія проти Сполученого Королівства (1978) Суд детальніше розглянув окремі чинники, що мають бути враховані при винесенні оцінки стосовно того, чи порушує держава якесь із положень статті 3. Перераховуючи такі чинники, як стать, вік та стан здоров’я потерпілого, Суд звернув увагу на те, що оскаржувані дії повинні досягти мінімального рівня жорстокості, для того щоб можна було констатувати порушення цієї статті. Суд, наприклад, зазначив, що визначення “такий, що принижує гідність”, не означає просто “неприємний” чи “незручний”. Він розвинув висловлену Комісією у Грецькій справі (1969) думку, зазначивши, що вчинки, які здійснюються в сфері приватного життя або ж в присутності третіх осіб, можуть бути такими, що принижують гідність окремих потерпілих.

Дивиться також інші думки з цього питання 


27. В чому полягає відмінність підневільного стану від примусової чи обов'язкової праці в розумінні ст. 4 Європейської конвенції з прав людини?

Стаття 4 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Заборона рабства і примусової праці.

1. Ніхто не може триматися в рабствi або в пiдневiльному станi.

2. Ніхто не може бути присилуваний виконувати примусову чи обов’язкову працю.

3. Для цiлей цiєї статтi значення термiна «примусова чи обов’язкова праця» не поширюється на:

а) будь-яку роботу, виконання якої звичайно вимагається пiд час тримання під вартою, призначеного згiдно з положеннями статтi 5 цiєї Конвенцiї, або пiд час умовного звiльнення з-під варти;

b) будь-яку службу вiйськового характеру або — у випадку, коли особа вiдмовляється вiд неї з релiгiйних чи полiтичних мотивiв у країнах, де така вiдмова визнається, — службу, яка має виконуватися замiсть обов’язкової вiйськової служби;

с) будь-яку службу, яка має виконуватися у випадку надзвичайної ситуації або стихiйного лиха, що загрожує життю чи благополуччю суспiльства;

d) будь-яку роботу чи службу, яка входить у звичайнi громадянськi обов’язки.

У статті 4 Конвенції рабство та підневільна праця відрізняються від примусової та обов’язкової праці. Перші два терміни передбачають встановлення більшого контролю над особою та характеризуються жорсткими умовами, яких ця особа не може ані змінити, ані уникнути. Два останні терміни підкреслюють примусовий характер окремих видів роботи або послуг, які виконуються тимчасово або ж як доповнення до інших обов’язків, в тому числі й громадських.

1. Рабство та підневільний стан

 Комісія та Суд розглянули кілька справ за зверненнями, в яких піднімалось питання стосовно заборони рабства та підневільного стану, про що йдеться в пункті 1 статті 4. Більшість із скарг були подані особами, які перебували в ув’язненні, і жодна з них не була прийнята до розгляду (див. розгляд підпункту а в пункті 3 статті 4).

 У справі Ван Дроогенбрьок проти Бельгії (1982) рецидивіст, якого було передано під нагляд адміністративних органів, скаржився на те, що контроль, під яким він перебував, був підневільним станом згідно з пунктом 1 статті 4. Суд не погодився з цим, зазначивши, що обмежувальні заходи не тільки носили  тимчасовий характер, але й здійснювались під судовим наглядом. Суд також підкреслив, що ці заходи не вплинули на  правовий статус заявника настільки, щоб мова могла йти  про рабство чи підневільний стан.

У справі W, X, У і Z проти Сполученого Королівства (Заяви №№ 3435-3438/67) четверо юнаків у п`ятнадцяти- шістнадцятирічному віці зобов’язались відслужити у військово-морському флоті по 9 років. Пізніше всі вони попросили звільнити їх в запас, і всі отримали відмову. У своєму зверненні до Комісії юнаки стверджували, що беручи до уваги їхній вік на час укладення угоди, примушування їх виконувати умови цієї угоди було підневільним станом згідно з пунктом 1 статті 4. Визнаючи заяву неприйнятною, Комісія зазначила, що військова служба може розглядатись як виняток із пункту 2 статті 4, але не розглядається як підневільний стан відповідно до пункту 1 статті 4. Вона також зауважила, що держава держала дозвіл від батьків неповнолітніх, які бажали служити на флоті, як того вимагало національне законодавство. Дозвіл було отримано в усіх чотирьох випадках, і тому кожен юнак були зобов’язаний відслужити цей дев’ятирічний строк. Комісія окремо відзначила, що такий дозвіл позбавляє працю або службу примусового характеру.

2.   Примусова чи обов’язкова праця

Комісія та Суд розглянули декілька справ, що були пов’язані з положеннями пункту 2 статті 4, де забороняється примусова чи обов’язкова праця, та пункту 3 статті 4, де визначено чотири виключення з цього загального положення. До останнього часу Суд лише в одному випадку визнав порушення заборони примусової чи обов’язкової праці. В основі цієї справи лежала дискримінація за ознакою статі, оскільки уряд, проти якого було подане звернення, звертався лише до чоловічої частини населення, а не до жінок, коли йшлось про те, чи нести службу в пожежній бригаді, чи платити компенсаційне відшкодування замість проходження такої служби (Карлхайнц Шмідт проти Німеччини (1994)). 

Не розроблюючи власного визначення терміна “примусова чи обов’язкова праця”, Суд звернувся до дефініцій, що використовуються у відповідних конвенціях Міжнародної організації праці (МОП). Наприклад, у справі Ван дер Мюссель проти Бельгії (1983) молодий бельгійський адвокат скаржився на те, що зобов’язання без подальшої компенсації за роботу чи відшкодування відповідних витрат представляти в суді підсудних, які не мають коштів для оплати правової допомоги захисника, є порушенням пункту 2 статті 4. Суд почав розгляд справи з цитування статті 2 Конвенції № 29 МОП, де “примусова праця” визначається як “праця або послуги, що вимагаються від особи під загрозою покарання, і які ця особа не збиралась виконувати добровільно”. Не знайшовши ніякого порушення пункту 2 статті 4, Суд відзначив також декілька деталей: ця робота входила до звичайного кола обов’язків адвоката; вона сприяла його професійному зростанню і не була занадто обтяжливою. Суд також відзначив, що бельгійська система призначення захисників для осіб, які не мають коштів для оплати правової допомоги, не тільки гарантує право на захисника відповідно до підпункту с пункту 3 статті 6, але й становить собою “звичайні громадянські обов’язки” згідно підпункту d пункту 3 статті 4.

Комісія розглянула кілька звернень, в яких представники різних професій стверджували, що зобов’язання, згідно з яким вони повинні були надавати послуги конкретного характеру або в конкретній місцевості, становили порушення пункту 2 статті 4 Конвенції. Як і слід було очікувати, більшість цих звернень надійшла від представників правничої професії. У справі Іверсена (Заява № 1468/62), однак, вже норвезький дантист стверджував, що порушенням пункту 2 статті 4 було примушування його обслуговувати пацієнтів у віддаленій частині країни після того, як закінчились невдачею усі спроби знайти спеціаліста, що бажав би оселитись у цій частині країни. Окремі члени Комісії визнали, що таке примушування виконувати обов’язок може бути виправдане на підставі положень підпункту с пункту 3 статті 4: “надзвичайної ситуації або стихiйного лиха, що загрожує життю чи благополуччю суспiльства”. Інші члени Комісії дійшли висновку, що обмежений термін цієї роботи, належна винагорода та характер послуг, що мали бути надані, відповідали професії, яку обрав собі заявник.                 

Комісія визнала неприйнятними кілька справ з посиланням на положення підпункту b пункту 3 статті 4, і це виключило з поняття “примусової або обов’язкової праці” альтернативну службу, проходження якої є обов’язковим у разі відмови від військової служби через переконання у країнах, де така відмова визнається. Це положення не зобов’язує Високі Договірні Сторони визнавати відмову від військової служби на підставі переконань або ж увільняти від альтернативної служби осіб, які відмовились від військової служби на підставі переконань.

28. В чому полягає одна із основних правових позицій ЄСПЛ у ситуації, коли особу взято під варту в поліції здоровою, але на час звільнення з-під варти ця особа має ушкодження?

Справа "Кобець проти України" (Заява N 16437/04) Страсбург, 14 лютого 2008 року.

44. Повертаючись до обставин справи, Суд вирішує, що (див. пп.  6-11) є достатні докази того, що заявник отримав тілесні ушкодження, які були достатньо серйозними, щоб прирівнюватись до неналежного поводження у світлі статті 3 Конвенції. Необхідно встановити, чи мають державні органи  нести відповідальність за статтею 3 за ці тілесні ушкодження.

45. Суд знову нагадує, що коли особу взято під варту в поліції здоровою, але на час звільнення з-під варти ця особа має ушкодження, на державі лежить обов'язок забезпечити достовірне пояснення причин таких ушкоджень, а в разі неспроможності зробити це виникає питання за статтею 3 Конвенції ( 995_004 ) (див. рішення у справі "Томазі проти Франції" (Tomasi v. France), рішення від 27 серпня 1992 року, Series A N 241-A, сс. 40-41, пп. 108-11, та згадане вище рішення у справі "Рібіч проти Австрії" (Ribitsch v. Austria), с. 26, п. 34).

Дивиться також інші думки з цього питання

29. В чому полягає особливість мордування (ч. 2 ст. 126 КК)?

Стаття 126. Побої і мордування

1. Умисне завдання удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень, -

 2. Ті самі діяння, що мають характер мордування, вчинені групою осіб, або з метою залякування потерпілого чи його близьких, або з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості, -

Під мордуванням розуміють дії, що полягають у багаторазовому або тривалому спричиненні болю: щипання, шмагання, нанесення численних, але невеликих ушкоджень тупими чи гостро колючими предметами, дія термічних факторів та інші аналогічні дії. Якщо внаслідок таких дій заподіяно тілесні ушкодження, то відповідальність повинна наставати залежно від ступеня їх тяжкості за статтями 121, 122, 125 КК.

30. В який строк з моменту набуття рішенням Європейського суду з прав людини статусу остаточного, стягувачеві виплачується державою відшкодування?

3 місяці або у строк, передбачений у Рішенні.

Частина 1 статті 8 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Виплата відшкодування.

1. Виплата Стягувачеві відшкодування має бути здійснена у тримісячний строк з моменту набуття Рішенням статусу остаточного або у строк, передбачений у Рішенні.

31. В який строк копія вироку за результатами розгляду обвинувального акта з клопотанням про його розгляд у спрощеному провадженні надсилається учасникам судового провадження?

Частина 4 статті 382 КПК. Розгляд обвинувального акта у спрощеному провадженні

4. Копія вироку за результатами розгляду обвинувального акта з клопотанням про його розгляд у спрощеному провадженні не пізніше дня, наступного за днем його ухвалення, надсилається учасникам судового провадження.

32. В який строк представник персоналу органу пробації зобов'язаний складати досудову доповідь і подати її до суду?

В строк, зазначений в ухвалі суду.

Частина 5 статті 314 КПК. Підготовче судове засідання.

У підготовчому судовому засіданні суд у випадках, передбачених цим Кодексом, за власною ініціативою або за клопотанням обвинуваченого, його захисника чи законного представника, чи за клопотанням прокурора і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини вирішує питання щодо складання досудової доповіді, про що постановляє ухвалу із зазначенням строку підготовки такої доповіді.

33. В який строк та в якому порядку Верховна Рада України збирається на засідання у разі оголошення указу Президента України про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або окремих її місцевостях?

Частина 1 ст. 5 Закону України «Про правовий режим надзвичайного стану». Порядок введення надзвичайного стану.

Надзвичайний стан в Україні або в окремих її місцевостях вводиться Указом Президента України, який підлягає затвердженню Верховною Радою України протягом двох днів з моменту звернення Президента України.

34. В яких випадках Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод допускає обмеження права не бути підданому катуванню?

Діє абсолютна заборона катувань і нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження або покарання, будь-яке обмеження цього права не допускається.

Стаття 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Заборона катування.

Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

35. В яких випадках Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод допускає обмеження права не бути підданому нелюдському поводженню?

Діє абсолютна заборона катувань і нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження або покарання, будь-яке обмеження цього права не допускається.

Стаття 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Заборона катування.

Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

36. В яких випадках суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги не може змінити вирок?

Залежно від варіантів відповідей.

Частина 1 статті 408 КПК. Зміна вироку або ухвали суду судом апеляційної інстанції

1. Суд апеляційної інстанції змінює вирок у разі:

1) пом’якшення призначеного покарання, якщо визнає, що покарання за своєю суворістю не відповідає тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого;

2) зміни правової кваліфікації кримінального правопорушення і застосування статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність про менш тяжке кримінальне правопорушення;

3) зменшення сум, які підлягають стягненню, або збільшення цих сум, якщо таке збільшення не впливає на обсяг обвинувачення і правову кваліфікацію кримінального правопорушення;

4) в інших випадках, якщо зміна вироку не погіршує становища обвинуваченого.

Стаття 409 КПК. Підстави для скасування або зміни судового рішення судом апеляційної інстанції

1. Підставою для скасування або зміни судового рішення при розгляді справи в суді апеляційної інстанції є:

1) неповнота судового розгляду;

2) невідповідність висновків суду, викладених у судовому рішенні, фактичним обставинам кримінального провадження;

3) істотне порушення вимог кримінального процесуального закону;

4) неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність.

2. Підставою для скасування або зміни вироку суду першої інстанції може бути також невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого.

3. Суд апеляційної інстанції не вправі скасувати виправдувальний вирок лише з мотивів істотного порушення прав обвинуваченого. Суд апеляційної інстанції не вправі скасувати ухвалу про незастосування примусових заходів медичного або виховного характеру лише з мотивів істотного порушення прав особи, стосовно якої вирішувалося питання про застосування таких заходів.

37. В яких випадках тривале тримання особи під вартою буде визнаватись порушенням права на свободу та особисту недоторканість в розумінні ст. 5 Європейської конвенції з прав людини?

Залежно від варіантів відповідей.

Стаття 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Заборона рабства і примусової праці. Право на свободу та особисту недоторканість.

1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканнiсть. Нікого не може бути позбавлено свободи iнакше ніж вiдповiдно до процедури, встановленої законом, і в таких випадках, як:

а) законне ув’язнення особи пiсля її засудження компетентним судом;

b) законний арешт або затримання особи за невиконання законної вимоги суду або для забезпечення виконання будь-якого обов’язку, передбаченого законом;

c) законний арешт або затримання особи, здiйсненi з метою припровадження її до встановленого законом компетентного органу на пiдставi обґрунтованої пiдозри у вчиненні нею правопорушення або якщо є розумні підстави вважати за необхiдне запобiгти вчиненню нею правопорушення чи її втечі пiсля його вчинення;

d) затримання неповнолiтнього на пiдставi законного рішення з метою застосування наглядових заходів виховного характеру або законне затримання неповнолiтнього з метою припровадження його до встановленого законом компетентного органу;

e) законне затримання осіб для запобiгання поширенню iнфекцiйних захворювань, законне затримання психiчнохворих, алкоголiкiв або наркоманiв чи бродяг;

f) законний арешт або затримання особи, здiйсненi з метою запобiгання її незаконному в’їзду в країну, чи особи, щодо якої вживаються заходи з метою депортацiї або екстрадицiї.

2. Кожного заарештованого має бути негайно поінформовано зрозумiлою для нього мовою про пiдстави його арешту i про будь-яке обвинувачення проти нього.

3. Кожен, кого заарештовано або затримано згiдно з положеннями підпункту с пункту 1 цiєї статтi, має негайно постати перед суддею чи iншою службовою особою, якiй закон надає право здійснювати судову владу, i має право на судовий розгляд упродовж розумного строку або на звiльнення до початку судового розгляду. Таке звiльнення може бути обумовлене гарантiями явки в судове засідання.

4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслiдок арешту або затримання, має право на судовий розгляд, при якому суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.

5. Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання на порушення положень цiєї статтi, має захищене позовом право на відшкодування.

У пункті 3 статті 5 вимагається, щоб кожна особа, яку було затримано згідно з підпунктом с пункту 1 статті 5, негайно постала перед суддею чи іншою службовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу; у цьому пункті передбачено також процесуальний і матеріально-правовий порядок захисту цієї особи. Як було визнано у постанові Суду у справі Шіссер проти Швейцарії (1979), суддя або інша службова особа, якій закон надає право здійснювати судову владу, має дійсно вислухати особу, якій пред’явлене обвинувачення. Для цього вона має постати перед судовим органом особисто. У справі Шіссера Суд також визнав, що судовий орган повинен контролювати всі питання, пов’язані із утриманням під вартою, і ухвалити остаточне рішення на підставі об’єктивних правових критеріїв. Щоб мати змогу здійснювати такі функції, судовий орган повинен ухвалювати свої рішення неупереджено, відповідно до процедури та норм, що визначені законом. Суд дійшов висновку про те, що державний службовець, який одночасно виконує ролі обвинувача та слідчого, цим вимогам не відповідає (Cкоогстрьом проти Швеції (1984) та Хубер проти Швейцарії (1990)).

Термін “негайно” у пункті 3 статті 5 є більш жорстким стандартом, ніж термін “без зволікання” у пункті 4 статті 5. Хоча Комісія та Суд не встановлювали тривалість мінімального строку, цілком зрозуміло, що навіть в області, яка покривається заявами, що зроблені згідно статті 15 про відступ від зобов’язань під час надзвичайної ситуації, затримання без будь-якого повідомлення на 14 днів і більше без можливості для затриманого постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, порушує статтю 5 в частині пункту 3 (Аксой проти Туреччини (1996)). У справі Броуген проти Сполученого Королівства (1988) Суд визнав, що чотири дні та шість годин є занадто довгим строком, щоб відповідати цій нормі, незважаючи навіть на те, що виникли специфічні труднощі, які були пов’язані з розслідуванням терористичних актів.

Суд визнав, що першопричиною затримання може бути спроба вилетіти літаком з території, на яку поширюється юрисдикція держави (Ноймайстер проти Австрії (1968), Штьогмюллер проти Австрії (1969) і Мацнеттер проти Австрії 1969)), а також загроза вчинення нових злочинів (Мацнеттер). Проте Суд роз’яснив, що пункт 3 статті 5 не передбачає  затримання особи державою на невизначений строк. У справі Штьогмюллера Суд зазначив, що в разі припинення дії критерію “обгрунтованої підозри”, який викладено в підпункті с пункту 1 статті 5, подальше затримання стає незаконним, зважаючи на положення підпункту е пункту 1 статті 5. Суд також зазначив, що навіть якщо “обгрунтована підозра” зберігається, це не є єдиним вирішальним фактором, який виправдовує подальше затримання в усіх випадках. У справах Ноймайстера, Штьогмюллера та Мацнеттера Суд ухвалив рішення про те, що можливість вносити заставу зведе до мінімуму ризик втечі і зробить подальше затримання на підставі “обгрунтованої підозри” неприйнятним. Проте у справі Мацнеттера Суд ухвалив рішення про те, що ризик вчинення нових злочинів був достатньою підставою для подальшого затримання, однак подібний аргумент було відхилено у справах Штьогмюллера та Рінгайзена проти Австрії (1971). Якими б не були мотиви, що виправдовують продовження ув’язнення, держава повинна дуже ретельно підходити до вирішення питання про дотримання судової процедури (Лєтельє проти Франції (1991), Ван дер Танг проти Іспанії (1995) та Скотт проти Іспанії (1996)). Суд не взяв до уваги аргументи держави, згідно з якими довгі строки позбавлення свободи могли застосовуватись на основі правової презумпції, і в результаті було визнано порушення у справах Ягчі та Саргін проти Туреччини (1995) а також у справі Мансур проти Туреччини (1995), при цьому було піддано сумніву доречність правової презумпції, згідно з якою кожна особа, яку звинувачено у вчиненні тяжкого злочину, може вдатися до втечі.

Пункт 3 статті 5 також гарантує право на судовий розгляд упродовж розумного строку, якщо затриману особу не було звільнено. Мета цього положення - запобігти затриманню на невизначений строк протягом часу, коли держава розслідує справу. Суд визнав порушення цього положення у випадку, коли чоловік, який ще на початку розслідування зізнався у вчиненні злочинів, в яких його було обвинувачено, протягом чотирьох років перебував в попередньому ув’язненні (Мюллер проти Франції (1997)). Як Суд зазначив у справі Вемхофф проти Федеративної Республіки Німеччини (1968), справа обвинуваченого, якого заарештовано, має пріоритет порівняно зі справами обвинувачених, які перебувають на волі. Але одночасно Суд відзначив, що тимчасове звільнення обвинуваченого з-під арешту не скасовує його права на судовий розгляд упродовж розумного строку. Критерій “розумний”, який вміщено у пункті 3 статті 5, не ототожнюється з нормою справедливого судового розгляду, яка викладена в пункті 1 статті 6.

38. В яких випадках угоду про визнання винуватості НЕ може бути укладено?

Залежно від варіантів відповідей.

Частина 4 статті 469 КПК. Ініціювання та укладення угоди.

4. Угода про визнання винуватості між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим може бути укладена у провадженні щодо:

1) кримінальних проступків, злочинів невеликої чи середньої тяжкості, тяжких злочинів;

2) особливо тяжких злочинів, віднесених до підслідності Національного антикорупційного бюро України за умови викриття підозрюваним чи обвинуваченим іншої особи у вчиненні злочину, віднесеного до підслідності Національного антикорупційного бюро України, якщо інформація щодо вчинення такою особою злочину буде підтверджена доказами.

Угода про визнання винуватості між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим може бути укладена щодо кримінальних проступків, злочинів, внаслідок яких шкода завдана лише державним чи суспільним інтересам. Укладення угоди про визнання винуватості у кримінальному провадженні щодо уповноваженої особи юридичної особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, у зв’язку з яким здійснюється провадження щодо юридичної особи, а також у кримінальному провадженні, в якому бере участь потерпілий, не допускається.

39. В яких діях полягає викрадення людини (ч. 1 ст. 146 КК) з об'єктивної сторони?

Стаття 146 КК. Незаконне позбавлення волі або викрадення людини.

1. Незаконне позбавлення волі або викрадення людини.

Викрадення людини – протиправне таємне або відкрите захоплення потерпілого, переміщення його з того місця, де він знаходився, та подальше утримання потерпілого викрадачем або іншою особою.

40. В яких діях полягає з об'єктивної сторони експлуатація дітей (ст. 150 КК)?

Стаття 150 КК. Експлуатація дітей

1. Експлуатація дитини, яка не досягла віку, з якого законодавством дозволяється працевлаштування, шляхом використання її праці -

З об’єктивної сторони цей злочин полягає в експлуатації дитини, яка не досягла віку, з якого законодавством дозволяється працевлаштування, шляхом використання її праці. Це, наприклад, використання праці підлітка підприємцем у своїй майстерні без належної оплати або використання підлітка для миття автомашин, що знаходяться на стоянці, з вилученням у нього повністю або в більшій частині отриманої від клієнтів винагороди.

41. В яких діях полягає незаконне використання чужого майна, як форма заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою (ст. 192 КК)?

Стаття 192 КК. Заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою

1. Заподіяння значної майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою за відсутності ознак шахрайства -

Примітка. Відповідно до цієї статті майнова шкода визнається значною, якщо вона у п'ятдесят і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, а у великих розмірах - така, що у сто і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Обєктивна сторона цього злочину характеризується відсутністю ознак шахрайства (ст. 190 КК). Тут особа, яка вдається до обману або зловживання довірою, не заволодіває чужим майном, не обертає його на свою або інших осіб користь, не отримує права на таке майно. Власник не позбавляється реально належного йому майна, воно не вибуває з його фондів. Заподіяння майнової шкоди може виявлятися в таких формах: 1) незаконному використанні чужого майна (незаконне користування); 2) ухиленні від сплати обов’язкових платежів; 3) обертанні на власну користь грошових коштів, які на підставі тих або інших договорів і зобов’язань мають надійти на користь власника.

42. В яких діях полягає об'єктивна сторона грабежу (ч.1 ст. 186 КК України)?

Стаття 186 КК. Грабіж

1. Відкрите викрадення чужого майна (грабіж)

З об’єктивної сторони є відкритим викрадення чужого майна, тобто вилучення майна в присутності власника або інших осіб, які усвідомлюють вчинення викрадення. Одночасно і особа, яка викрадає майно, усвідомлює, що її дії помічені іншими і оцінюються ними як викрадення. Але вона ігнорує це.

43. В яких умовах Конституція України не може бути змінена?

Частина 2 статті 157 Конституції України.

Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану.

44. В яких формах може виявлятися заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою (ст. 192 КК)?

Заподіяння майнової шкоди може виявлятися в таких формах: 1) незаконному використанні чужого майна (незаконне користування); 2) ухиленні від сплати обов’язкових платежів; 3) обертанні на власну користь грошових коштів, які на підставі тих або інших договорів і зобов’язань мають надійти на користь власника.

Дивиться також інші думку з цього питання

45. В які строки особа повинна передати в управління іншій особі належні їй підприємств та корпоративні прав у зв'язку із призначенням на посаду в центральному органі виконавчої влади?

Протягом 30 днів після призначення (обрання) на посаду

Стаття 36 Закону України «Про запобігання корупції». Запобігання конфлікту інтересів у зв’язку з наявністю в особи підприємств чи корпоративних прав

1. Особи, зазначені у пункті 1, підпункті "а" пункту 2 частини першої статті 3 цього Закону, зобов’язані протягом 30 днів після призначення (обрання) на посаду передати в управління іншій особі належні їм підприємства та корпоративні права у порядку, встановленому законом.

46. В якій формі повинно викладатися рішення суду апеляційної інстанції, яким погіршується становище обвинуваченого?

У формі вироку.

Частина 1 статті 420 КПК. Вирок, ухвала про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру суду апеляційної інстанції

1. Суд апеляційної інстанції скасовує вирок суду першої інстанції і ухвалює свій вирок у разі:

1) необхідності застосування закону про більш тяжке кримінальне правопорушення чи збільшення обсягу обвинувачення;

2) необхідності застосування більш суворого покарання;

3) скасування необґрунтованого виправдувального вироку суду першої інстанції;

4) неправильного звільнення обвинуваченого від відбування покарання.

47. В якому випадку Велика Палата Верховного Суду може діяти як суд апеляційної інстанції?

Пункт 2 частини 2 статті 45 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Велика Палата Верховного Суду.

2. Велика Палата Верховного Суду:

2) діє як суд апеляційної інстанції у справах, розглянутих Верховним Судом як судом першої інстанції;

48. В якому випадку відомості, які містяться в матеріалах, отриманих до перейняття кримінального провадження відповідним органом іншої держави на її території та згідно з її законодавством, можуть бути визнані допустимими під час судового розгляду в Україні?

Частина 2 статті 598 КПК. Порядок кримінального провадження, що перейняте від іншої держави.

2. Відомості, які містяться в матеріалах, отриманих до перейняття кримінального провадження відповідним органом іншої держави на її території та згідно з її законодавством, можуть бути визнані допустимими під час судового розгляду в Україні, якщо це не порушує засад судочинства, передбачених Конституцією України та цим Кодексом, і вони не отримані з порушенням прав людини і основоположних свобод. Не потребують легалізації відомості, визнані судом допустимими.

49. В якому випадку вступає в дію заборона повернення затриманої особи в країну, громадянином якої він є?

Частина 1 статті 31 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства». Заборона щодо примусового повернення чи примусового видворення або видачі чи передачі іноземця та особи без громадянства

1. Іноземець або особа без громадянства не можуть бути примусово повернуті чи примусово видворені або видані чи передані до країн:

- де їх життю або свободі загрожуватиме небезпека за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань;

- де їм загрожує смертна кара або страта, катування, жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання;

- де їх життю або здоров'ю, безпеці або свободі загрожує небезпека внаслідок загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, або природного чи техногенного лиха, або відсутності медичного лікування чи догляду, який забезпечує життя;

- де їм загрожує видворення або примусове повернення до країн, де можуть виникнути зазначені випадки.

50. В якому випадку втрачається статус біженця?

Стаття 15 Закону України «Про біженців». Втрата і позбавлення статусу біженця

Статус біженця втрачається, якщо особа:

1) добровільно знову скористалася захистом країни громадянської належності (підданства);

2) набула громадянство України або добровільно набула громадянство, яке мала раніше, або набула громадянство іншої держави і користується її захистом;

3) добровільно повернулася до країни, яку вона залишила чи за межами якої перебувала внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

4) будучи особою без громадянства може повернутися в країну свого попереднього постійного проживання, оскільки обставини, за яких було надано статус біженця, більше не існують;

5) отримала притулок чи дозвіл на постійне проживання в іншій країні;

6) не може більше відмовлятися від користування захистом країни своєї громадянської належності, оскільки обставини, на підставі яких особі було надано статус біженця, більше не існують.

Особа позбавляється статусу біженця, якщо вона займається діяльністю, що становить загрозу національній безпеці, громадському порядку, здоров'ю населення України. 

Дивитись далі питання №№  51-100